Описание
Навіть найменш освічені та найбільш зашорені апатридськими міфами українські політики та інтелектуали все частіше починають усвідомлювати підневільний, неоколоніальний стан і статус української нації в “державі Україна”, цьому, за словами Б.Олійника, “новітньому каганаті”. Уже поступово пробують відрізняти “свободу від чогось”, скажімо, від російсько-комуністичної імперії, та “в ім’я чогось”, наприклад, в ім’я власного самобутнього, самодостатнього, незалежного існування чи національного ідеалу. Подекуди доходить до глибинного Шевченкового усвідомлення того, що навіть для повсякденного, побутового проживання кожної окремої людини, а не лише для історичного тривання народів, Бог, Батьківщина та свобода є найбільш потрібними, постійно присутніми реальностями. Часом у понівеченій демолібералізмом свідомості під тиском загрозливих глобалістичних обставин спалахує прозріння, що свобода – це не лише можливість щось не виконати чи готовність виконати потрібне, а й те, що вона – це сутність істини буття (М.Гайдеґґер), сутність національної ідеї, сутність, яка володіє людиною і робить її, за умов нормального культурного впливу, національно-історичною особистістю. Без свободи сучасна людина неминуче перетворюється у денаціоналізованого раба, мультикультурного маргінала, москвофільського чи вестернізованого манкурта тощо, а інколи ще й урочисто цим своїм духовним каліцтвом пишається.
На щастя, все більше людей починає усвідомлювати й відчувати, що вільне життя таки можливе, що свобода окремої людини та цілої нації прямо залежать від національної державності та націоналізму. Правда, не завжди доходить до глибшого й логічного продовження цих розмірковувань. А жаль, бо тоді не лише одиниці б розуміли, що націоналізм – це не тільки теорія і практика звільнення народу від зовнішньої і внутрішньої окупації, не тільки політична антиколоніальна ідеологія, що це – усвідомлені ідея та чин в ім’я такої організації національного життя, коли народ має можливість жити за законами Божими і власними, національними, а не за окупаційними “свинськими конституціями” (І.Франко). Тоді б збагнули, що це не вигадана кабінетними вченими доктрина, а породжена історичним досвідом народу та ірраціональним зв’язком із національним духом, “духом одвічної стихії” (С.Ленкавський) потужна філософія буття нації, методологія державотворення та паритетного співіснування з іншими народами, а також ідеологія (світоглядна база) національного життя. Тоді б упевнилися, що це могутня “форма свободи” (С.Дюрінґ), яка єдина ефективно захищає, формує духовно-світоглядний імунітет від усіх форм поневолення, несвободи – тобто від різних виявів імперіалізму (наприклад, комунізму, лібералізму, націонал-соціалізму та ін.).
Навіть більше. Тоді б знали, що в основі націоналізму покладена національна ідея, а національна ідея – це не якась нав’язана іноземна міфологема чи набір соціально-економічних гасел-приманок, і навіть не проголошення вступу до ЄС, НАТО, ЄЕП чи ще кудись, а ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну головну і визначальну проблему, від якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його існування в часі (В.Іванишин). Зрештою, тоді б глибше були переконані, що такою проблемою в сучасності, є не стільки заміна політичних еліт (що на практиці означає або безрезультатну заміну окремих людей влади, або заміну одних кримінально-олігархічних кланів іншими) і не штучно модельовані кризи, скільки виконання головного шевченківського заповіту – здобуття й розбудова власної національної держави, прихистку, Української Соборної Самостійної Держави, тієї “хати”, в якій “своя й правда, і сила, і воля”. Тому український націоналізм допомагає збагнути, що національна держава – це політична система, де влада є носієм національної ідеї, це утвердження корінного народу на своїй власній етнічній території для державного
